Синя картопля – моє сьогоднішнє відкриття

Я вже давно не дивувалась всяким там витрибенькам вчених, а оце як побачила на фото у американських друзів синюшне картопляне пюре, то мало екран монітора пальцем не шкребла. От уявіть собі звичайне картопляне пюре, тільки повністю … синє, наче баклажан який.
Полізла в вікіпедію. Виявляється це синє диво – гібрид, своєю появою завдячує вченим американського університету Cornell University. Чим їм звичний колір не подобався, я ніяк не второпаю. Певно, просто захотілось їм чудернацьких синювато-фіолетових чіпсів. Ця картопля характерна тим, що має багато антиоксидантів. Смакові властивості овоча, як кажуть ті що куштували, геть нічим не відрізняються від звичайної картоплі. З’явилась на світ вона 2003 року.
Моє ставлення до овоча двояке, як то кажуть і хочеться, і колеться. Але в голові поки не вкладається. Це ж все одно що уявити маму з татом фіолетовими…

Зрада в соціальній мережі?

Це просто цирк якийсь на скільки деякі люди серйозно сприймають соціальні мережі в плані демонстрування своїх стосунків. Мене завжди дивувало і буде дивувати як дехто реальне життя переносить у всякі там вконтакті, однокласники, фейсбуки і т.д. Особливо цікаво спостерігати за зміною статусу користувачів, маю на увазі щось на зразок «в активном поиске», «встречается», «помолвлен» і так далі. Як тільки парочка посварилась так зразу весь світ знає що обоє в актівном поіскє, через кілька днів помирились, і про це бігом доклали всім своїми статусами «встречается с…». А де ж інтимність самих стосунків? Чи, може, я щось не доганяю в цьому житті?

Мала недавно прикол. Добавляється якийсь чувачок в друзі. Питаю яким боком ми знайомі,  каже — та так от бачу в нас є багато спільних друзів, то чом би і нам не познайомитись. Ну додала, так зразу на другий день отримала листа від його дівчини з попередженням, мовляв не стій у мене на дорозі…
І як скажете на таких людей реагувати? Як на мене то троха слабонькі…

Перед вибором

От я собі думаю, чи сидіти далі на роботі, отримувати копійки і псувати зір за комп’ютером і час від часу розслаблятись з такими ж як я зачовпленими директором колегами у веселому реготанні, так шо аж під стіл лізеться? І в такі моменти чхати на якісь там плани, звіти, буркотливих клієнтів і всі їнші «красоти» своєї роботи.


А чи може плюнути іподатися у фріланс і сидіти собі як Керрі Бредшоу за компиком, і зшибати баблішко (то вже жарт звичайно)? Сама себе питаю, чи я, «стадноє животноє», зможу жити без людей в чотирьох стінах…

Здирають шкіру і отримують задоволення

Наше цьогорічне літо як ніколи спекотне і мабуть кожен вже зіткнувся з проблемою обгорання на сонці. Але це аж ніяк не те, що мене дивує. Об’єктом моєї цікавості стало те, чому саме люди так люблять здирати обгорілу на сонці шкірку. Серед опитаних мною таке заняття подобається в основному жінкам, хоча і чоловіки зізнавалися в цій слабкості.

Дуже хотіла знайти пояснення такій поведінці, але на жаль нічого путнього не знайшла.
Здогадуюсь, що це така поведінка зумовлена якимись еволюційними, психологічними особливостями, адже навіть маленькі діти часто люблять намазати руки клеєм, а потім з задоволенням здирають тоненьку плівочку як маленька Амелі в одноіменному фільмі 🙂
Хтось щось чув, знає про це? Поділіться знаннями

У тебе все вдасться!

Ніколи раніше не звертала уваги на різного роду позитивні написи на рекламних щитах, екранах і тому подібне на зразок «Посміхнись!», «Сьогодні твій день», «У вас все вдасться».  А от сьогодні по дорозі на роботу натрапила на один з таких і він на мене таки повпливав. Сприйняла це як установку і день таки дійсно вдався 🙂
Буду тепер тренуватись, почну з посмішки, певно трохи по дурному виглядатиме моя усміхнена фізіономія серед інших похмурих (бо як не сумно, але в Україні їх більшість). Ну хіба посміє якась капость причепитись до усміхненого обличчя?
Велика штука цей внутрішній самонастрій! Раджу 🙂

Невже це Моцарт?

Довго не могла повірити, що ця мелодія належить видатному композитору Вольфгангу Амадею Моцарту. Якось так по сучасному написано. Одним словом — великий талант той дядько композитор.
Слухаю вже 2 години підряд і це певно ще далеко не кінець 🙂

 

Добренький просто так

Як не дивно, але в наш час побутує думка, що людина, яка робить щось добре обов’язково щось хоче за це взамін. Ну от якщо щиро покласти руку на серце, то зізнаюсь, що коли до мене хтось починає проявляти аж надмірну люб’язність, відразу з’являється питання «шо їй/йому від мене треба?». Але нині за такі свої мислі стало соромно. Виявляється є екземпляри, які можуть бути добренькими просто так.


Сььогодні у Луцьку на одній із автомагістралей було помічено такого собі регулювальника у цивільному, який рятував водіїв від ДАІ. Справа в тім, що на дорозі встановили новий дорожній знак, який забороняв проїзд наліво, а на те ліво водії вже сто років їздили. Звичайно, що місцеві водії нового знака не помітили і продовжували їхати як звикли. Ну а «справні» стражі порядку на дорозі примостились за кілька метрів від знаку і вправненько без особливих потуг ловили зівак і виписували штрафи. Так оцей дядечко стояв, розмахував руками і розвертав водіїв, які прямували під заборонений знак. Цікаво скільки баблішка він «поцупив» сьогодні у ДАІшників 🙂


Добре, що є такі альтруїсти, але шкода, що для більшості вони звичайні диваки.

Італійські весільні сукні родом з України

Знову і знову переконуюсь у талановитості і парадоксальності нашого народу та й держави вцілому. Справа в тім, що виявляється у нас у Чернівецькій області є село Волока (Глибоцький р-н), де якщо не в кожній хаті то через одну займаються виготовленням весільних суконь. Виготовляють тут весільні сукні на будь-який смак і ціну, для бажаючих є варіанти з камінням Сваровські і всякими іншими прибамбасами. Тутешні майстрині виготовляють і ексклюзивні сукні на замовлення. Майструють тут і мережевні весільні парасольки. До речі, дуже гарні парасольки 🙂 Одним словом вже давно час зробити весільну сукню символом села Волока, саме вона є годувальницею більшості тутешнього населення. До речі село Волока одне з найбагатших сіл України.

Але цікаво те, що свою діяльність майстрині намагаються не афішувати, ба навіть приховувати. Ну основна причина це те, що доведеться платити великі податки, а інша та, що весільні сукні часто продаються як відомі італійські та французькі бренди. Часто замовниками тутешніх вечірніх і весільних суконь є серйозні російські бутіки, а також замовники з Румунії, Югославії та багатьох столиць Європи.

Тож, не виключено, що над однією з дорогих “італійських” суконь з суперського бутіка, сиділа наша українська майстриня, а сама сукня тої Італії не те що не бачила, а навіть на мапі біля неї не лежала.

Доїла останній шматочок шакотіса

Шакотіс це своєрідний солодкий торт, який належить до національних литовських страв. Він дуже схожий на ялинку чи дерево і чогось подібного мені раніше не доводилось бачити.


За легендою своєю появою шакотіс завдячує щасливому випадку. Ще в далекому 16-му столітті литовська королева Барбора організувала змагання кулінарів і молодий кухар Йозас, якому ніяк не вдавалось завоювати прихильність королеви зовсім зневірившись сидів біля вогнища і як то кажуть «от нечего делать» крутив над вогнем рожен з солодким тістом, з  якого не вдався задуманий десерт. Раптом він побачив як тісто почало запікатись дивним чином, утворюючи дивне дерев. Додавши більше тіста Йозас створив дивне солодке дерево, яке дуже сподобалось королеві. Відтоді цей торт став прикрасою святкових литовських столів та весіль.



Я теж з Вільнюса притарабанила шакотіс, смакували всією родиною. Мій шакотіс був невеличкий десь 40 см заввишки, але вони бувають і метрові. Сьогодні доїла останній шматочок, сподіваюсь в майбутньому посмакую ним ще і бажано на його батьківщині 🙂


Музичний ромбамбар

Мабуть уже більшість народу чула про появу на світ нового альбому  “Ромбамбар” сестер Горгішелі. Вболіваю за дівчат і дуже рада з їхнього нового досягнення бо:


1.Вони файно співають
2.Вони зі Львова і з грузинським корінням (а Грузія зараз для мене, то окрема цікава тема)
3.Сестрички такі симпатюльки 🙂


Але зворушила мене не стільки сама подія, скільки назва альбому “Ромбамбар”.

 

 



Коли була малою і проводила літні канікули на Тернопільщині, то одного разу побачила як бабуся нарвала в садку якихось  лапухів і почала з них готувати кисіль. Як виявилось, то був ревінь, який у селі називали  ромбамбар (є й інші варіанти назви: румбамбар, рамбамбар). Пам’ятаю, коли бабуся сказала назву рослини , то мене сміх на пів дня розібрав, а ще пів дня ходила і бурмотіла як пісеньку “ромбамбар, ромбамбар, ромбамбар”. А той ревеневий кисіль такий смачнющий був, що коли на днях почула назву альбому львівського гурту ”Горгішелі”, то відразу набрався повен рот слини.
Дякую сестричкам за теплі спогади і за оригінальну назву!