Нема морви

Згадалась сьогодні мені морва, що росла в селі. Морва — то шовковиця, але в маминому селі її називають морва.

Так от, та морва була не така вже й смачна і нічим особливим не примітна, але згадувати її якось так добре. Бо були ще тоді малі, бо то був символ канікул і нічогонеробіння.

Росло те дерево мало не посеред подвір’я, а під ним — кирниця (то так теж в мами в селі говорять). Була морва здоровенна і ягід було на ній завжди багато. Жили на ній шпаки і обсирали все під низом і кирницю теж. І сходи до хати завжди були фіолетові, коли достигали ягоди і треба було їх замітати, бо інакше і в хаті було б все фіолетове.

А колись із шпаківні випав маленький шпачок, ми його хотіли виростити, але не судилось, він від нас втік.

А ще як морвина впаде на одяг, то вже ту пляму хоч зубами вигризай, можна було вишнею потерти, але то не завжди давало ефект, не було тоді модних порошків, але нас мало хвилювали такі дурниці як плями.

А ще на морву часом сідали горлиці, а бабка Юля (про неї ще колись розкажу, бо на честь неї мене назвали, та й життя в неї ого-го яке) казала, що вони говорять «Ді-ду-сь-ку, ді-ду-сь-ку». Якщо прислухатись, то щось і справді таке було чути.

Зараз морви вже нема, її зрізали кілька років тому бо була стара й крхка і боялись, що одного разу вона телепниться на хату. Порізали на колоди. Я котила ті колоди від кирниці до стодоли і котилось під стодолу все дитинство і безтурботність.

Чому так??? Ми безсилі мурашки?

Слухаю Тіну Кароль «Помню»

Помер її чоловік, 33 роки, рак шлунку. Чорт, цей довбаний рак…

А тут ще й розказали про смерть 20-річної дівчини, рак крові. Її батько каже, що вже під року як кинув пити, бо коли вона померла запив страшно. Вони робили що могли, лікарі були безсилі.

Я не можу навчитись розуміти це життя…

Доля людини в руках перекладача

Спостерігаючи за останніми новинами, ще раз пересвідчуюсь, що професія перекладача є надзвичайно відповідальною і важливою. А всілякі там машинні переклади і комп»ютерні перекладачі не замінять справжнього професіонала — живу людину з живими мізками.

То я все веду до того, що зараз доля всім відомої покоївки Діалло, котра звинуватила Строс-Кана у згвалтуванні, знаходиться в руках перекладача мови фула. Саме він перекладає телефонну розмову жінки. За першою версією Діалло по телефону сказала: «Не турбуйся, у цього хлопця багато грошей. Я знаю, що роблю». Насправді, як вважають адвокати покоївки, вона сказала наступне: «Хтось намагався згвалтувати мене і це впливова, велика людина».

Звичайно, зважаючи на замішаних в цій справі людей, фактор перекладу відіграє тут не основну роль. Гроші, влада — ось що вирішуватиме хід подій. Але все ж таки, хочу закликати перекладачів бути професіоналами.

Як равлики займаються коханням :)

Ніколи не думала, що мене здивує якийсь статевий акт. А цей таки здивував 🙂 Бо займались цим равлики. Така комедія і цікавина шо капєц )) Вони виявляється гермафродити. Ну а далі подробиці у Вікіпедії.

І це все відбувалось в мене під хатою, серед білого дня. Ну не безсоромники, га?))

Лапи в спирт, а в дзьоб перчина

Саме таку процедуру мала нагоду спостерігати не так давно в селі. Пророблявся цей ритуал над маленькими індичатками. Виявляється, ці пташенята як тільки вилуплюються, то самі по собі кволенькі, і щоб їх краще зігріти лапки їм вмочують в спирт, а в дзьобик запихають чорну перчину, і це все їх гріє і ззовні і з середини.

А ще надивилась на «закон виживання» в дії, як то кажуть «нє отходя от каси». Вилупилось двоє гусят, одне нормальне, а друге не стояло на лапки. Так оте нормальне постійно човпло того кривенького. За що? Чого? питається а задачі. Просто, мабуть, така природа виживання сильнішого.

Мушу бути сучкою

Раніше мені вірилось, що дотримуючись елементарних законів моралі, людяності в житті можна якось потрохи собі тихенько жити і нікому не заважати.

Але фігушки! Уже неодноразово переконалась, що коли ти намагаєшся нікому не заважати, думати про всіх, ставити себе на чуже місце, то мало того, шо голова пухне за всіх, так тобі починають ВИЛАЗИТИ НА ГОЛОВУ.

І тут просинається якийсь інстинкт самозбереження, чи шось таке, коли ти просто намагаєшся відстояти свої елементарні права. Але тут приходиться вже «працювати ліктями» інакше тобі скажуть: «Цить там, чого рипаєшся?».

Не виходить в цьому житті бути гарним і пухнастим.

Ябчанка – це смакота :)

Мабуть, той хто якимось боком причетний до Тернопільщини відразу впізнав це слово, точніше страву. Для тих, хто не знає про що йдеться поясню, що це такий кисіль. Ябко по-тернопільськи то є ніщо інше як яблуко. І саме з нього готується ябчанка.
Мені особисто і це слово і сама страва такі любі, що я просто дурію, коли згадую про них. Ябчанку готувала моя бабуся коли я була ще пуцвірком. Тому ябчанка це смак мого дитинства.


Готується все дуже просто: вариться компот з яблук, з цукром до смаку, коли звариться в якомусь горнятку розмішується мука з молоком і додається до компоту. За густиною це має нагадувати кисіль. За бажанням можна додати кориці.


На довершення образу завжди була кулеша (каша з кукурудзяної муки). З кулешею в мене ніяк не складається, така як у бабусі ще ніколи не вдалась. Чи то мука якась не така попадається чи може в мене руки кучеряві.


Наварила сьогодні ябчанки, попекла рот нею бо не могла діждатись коли вистигне і сиджу довольна.


Люблю тебе, бабусю, так шкода що ми вже не можемо разом завернути ложками тої смакоти, але ти завжди в моїй пам’яті.

Синя картопля – моє сьогоднішнє відкриття

Я вже давно не дивувалась всяким там витрибенькам вчених, а оце як побачила на фото у американських друзів синюшне картопляне пюре, то мало екран монітора пальцем не шкребла. От уявіть собі звичайне картопляне пюре, тільки повністю … синє, наче баклажан який.
Полізла в вікіпедію. Виявляється це синє диво – гібрид, своєю появою завдячує вченим американського університету Cornell University. Чим їм звичний колір не подобався, я ніяк не второпаю. Певно, просто захотілось їм чудернацьких синювато-фіолетових чіпсів. Ця картопля характерна тим, що має багато антиоксидантів. Смакові властивості овоча, як кажуть ті що куштували, геть нічим не відрізняються від звичайної картоплі. З’явилась на світ вона 2003 року.
Моє ставлення до овоча двояке, як то кажуть і хочеться, і колеться. Але в голові поки не вкладається. Це ж все одно що уявити маму з татом фіолетовими…

Зрада в соціальній мережі?

Це просто цирк якийсь на скільки деякі люди серйозно сприймають соціальні мережі в плані демонстрування своїх стосунків. Мене завжди дивувало і буде дивувати як дехто реальне життя переносить у всякі там вконтакті, однокласники, фейсбуки і т.д. Особливо цікаво спостерігати за зміною статусу користувачів, маю на увазі щось на зразок «в активном поиске», «встречается», «помолвлен» і так далі. Як тільки парочка посварилась так зразу весь світ знає що обоє в актівном поіскє, через кілька днів помирились, і про це бігом доклали всім своїми статусами «встречается с…». А де ж інтимність самих стосунків? Чи, може, я щось не доганяю в цьому житті?

Мала недавно прикол. Добавляється якийсь чувачок в друзі. Питаю яким боком ми знайомі,  каже — та так от бачу в нас є багато спільних друзів, то чом би і нам не познайомитись. Ну додала, так зразу на другий день отримала листа від його дівчини з попередженням, мовляв не стій у мене на дорозі…
І як скажете на таких людей реагувати? Як на мене то троха слабонькі…

Перед вибором

От я собі думаю, чи сидіти далі на роботі, отримувати копійки і псувати зір за комп’ютером і час від часу розслаблятись з такими ж як я зачовпленими директором колегами у веселому реготанні, так шо аж під стіл лізеться? І в такі моменти чхати на якісь там плани, звіти, буркотливих клієнтів і всі їнші «красоти» своєї роботи.


А чи може плюнути іподатися у фріланс і сидіти собі як Керрі Бредшоу за компиком, і зшибати баблішко (то вже жарт звичайно)? Сама себе питаю, чи я, «стадноє животноє», зможу жити без людей в чотирьох стінах…