Нема морви

Згадалась сьогодні мені морва, що росла в селі. Морва — то шовковиця, але в маминому селі її називають морва.

Так от, та морва була не така вже й смачна і нічим особливим не примітна, але згадувати її якось так добре. Бо були ще тоді малі, бо то був символ канікул і нічогонеробіння.

Росло те дерево мало не посеред подвір’я, а під ним — кирниця (то так теж в мами в селі говорять). Була морва здоровенна і ягід було на ній завжди багато. Жили на ній шпаки і обсирали все під низом і кирницю теж. І сходи до хати завжди були фіолетові, коли достигали ягоди і треба було їх замітати, бо інакше і в хаті було б все фіолетове.

А колись із шпаківні випав маленький шпачок, ми його хотіли виростити, але не судилось, він від нас втік.

А ще як морвина впаде на одяг, то вже ту пляму хоч зубами вигризай, можна було вишнею потерти, але то не завжди давало ефект, не було тоді модних порошків, але нас мало хвилювали такі дурниці як плями.

А ще на морву часом сідали горлиці, а бабка Юля (про неї ще колись розкажу, бо на честь неї мене назвали, та й життя в неї ого-го яке) казала, що вони говорять «Ді-ду-сь-ку, ді-ду-сь-ку». Якщо прислухатись, то щось і справді таке було чути.

Зараз морви вже нема, її зрізали кілька років тому бо була стара й крхка і боялись, що одного разу вона телепниться на хату. Порізали на колоди. Я котила ті колоди від кирниці до стодоли і котилось під стодолу все дитинство і безтурботність.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*